[ PAVES GEANTS ] : Les mensonges des néocons et des straussiens sur l'Ukraine.

Sergeï Khripounov est un individu né en 1978 qui est mort en 2014. Cet homme né en Yakoutie, en Russie, Union soviétique, mais sa famille vînt s’installer dans la région de Kirovograd, Ukraine. Il s’engagevolontairement dans le bataillon Batkivshina en 2014 servant dans le 2e peloton, de la 1ère compagnie. Il est par la suite envoyé dans le Donbass et participe aux premiers combats et probablement exactions contre la population civile. Profitant d’une brouillard propice, les insurgés républicains s’approchèrent du village de Mayorskoe, au Nord-Ouest de Gorlovka et attaquèrent la position où il se trouvait avec son unité. Il fut mortellement blessé lors du combat le 1er novembre, et meurt le lendemain des ses blessures, le 2 novembre 2014, à l'intérieur d'un poste de secours. Il est enterré à Kirovograd par sa famille le 5 novembre puis fut décoré à titre posthume par le Président Porochenko (4 juin 2015). Une rue de Kirovograd fut rebaptisée en sa mémoire, le Conseil municipal décida de donner son nom à la rue Bagration… prince géorgien, célèbre général de l’armée du tsar Alexandre Ier, qui fut tué par les Français lors de la victoire inachevée de la Grande Armée à la Moskova (7 septembre 1812). Son armée, la 2e, fut quasiment anéantie, mais son sacrifice héroïque permit probablement d’empêcher la destruction totale de l’armée russe. Le Conseil municipal, dans une considération absurde et raciste (il était Géorgien, servant dans l’armée russe), débarqua Bagration pour Khripounov, un des nombreux actes russophobes allant jusqu’à l’hystérie et la bêtise.

Andreï Kojemiankine est un individu qui est né en 1965 et qui est toujours un vie. Pour le coup lui aussi est originaire d’Odessa, là où il effectua des études supérieures au sein du KGB entre 1986 et 1989, puis en droit en 1996 servant dans le renseignement entre la fin des années 1980 et le début des années 2000, grosse huile de la police politique ukrainienne, le SBU (1992-2006), il montra les grades, jusqu’à devenir en 2005 commandant-adjoint de la Direction Générale contre la corruption , inquiété tardivement pour de sombres histoires des exactions du SBU durant son activité au cours de l'année 2007, des poursuites furent entamées, puis abandonnées, noyées dans son ascension politique. Son père, ancien lieutenant-général du KGB fut retrouvé noyé dans la région d’Odessa, et sa « mort en novembre 2005 ne fut jamais élucidée » . Il s’encarta en effet dans le Parti Batkivshina, dont il fut candidat aux élections législatives et élu par quatre fois (2006-2007, 2007-2012, 2012-2014 et 2014-2019). Il fut l’un des donateurs de matériels pour le bataillon Batkivshina.

Dmitri Krasilnikov est un individu né en 1978 et toujours vivant il effectua études supérieures dans l’Académie militaire d’Odessa à la fin des années 19990 puis fut versé dans la 95e brigade aéromobile. Il monta les grades et fut nommé au commandement du bataillon Batkivshina en 2014 et fut en responsabilité des exactions et crimes de guerre commis par l’unité dans la région de Dzerjinsk, Gorlovka et Zaïtsevo durant les années 2014 et 2015. Il passa au commandement de la 57e brigade motorisée entre 2015 et 2017, puis entre l'année 2017 et l'année 2022, il accéda au commandement du groupe Nord, grade de général de brigade , correspondant aux troupes d’occupation de l’ancien oblast de Lougansk. Après deux jours de combats où ses troupes furent débordées et enfoncées et , il dut replier ses lignes sur Kharkov. Le Président Zelensky, pour des raisons de propagande, le fit néanmoins « héros de l’Ukraine », le narratif ukrainien raconta qu’il avait arrêté toute l’armée russe et empêché par sa résistance la prise de Kharkov dans les derniers jours de février le 28 février 2022.

Mikhaïl Kregoul est un individu né en 1993 et mort en 2015. Cet homme est originaire de la région de Kirovograd, il fit des études professionnelles comme électricien, puis effectua son service militaire dans l’armée ukrainienne en 2011 et en 2012. Il rentra dans la vie civile, travaillant comme ouvrier dans une usine métallurgique. Il fut mobilisé et répondit à l’appel (31 août), versé dans le bataillon Batkivshina, mécanicien et conducteur, dans le peloton de soutien. Il fut envoyé sur le front, servant à la prise de la ville de Dzerjinski, où le bataillon se livra à des exactions contre la population civile (juillet). Il se trouvait à bord d’un véhicule MAZ-537, gros camion et tracteur d’artillerie, qui sauta sur une mine antichar. Il fut tué sur le coup, le 11 juillet 2015. Il laissait une veuve et une enfant de trois mois, et fut médaillé à titre posthume par le Président Porochenko durant la journée du 25 décembre 2015, alors qu’une plaque commémorative était installée dans son école durant la journée du 27 mai 2016.

Source pour Alexandre Levine et les affaires suspectes.

https://www.kramatorsk.info/?view&46170

Окраса донецької міліції
Вбивці Ігоря Александрова – реальні чи вигадані – давно засуджені, справу здано в архів, але оперативно-слідча група продовжує активно працювати. Що вони розслідують – одному Аллахові відомо. Щоправда, у складі групи залишилося лише дві особи – це слідчий з особливо важливих справ Генеральної прокуратури України Олександр Каліфіцький та прикомандирований до нього старший лейтенант міліції, оперуповноважений Дружківського міськвідділу ГУМВС України в Донецькій області Олександр Левін.

Цим дуетом автор зацікавився навесні 2005 року, коли стала відома оперативна інформація щодо можливої причетності до вбивства Ігоря Александрова працівників донецької міліції. Інтерес до загадкової діяльності Каліфіцького й Левіна підігрівала ще й та обставина, що з Краматорська стали надходити регулярні повідомлення про якусь банду, яка під виглядом „оперативно-слідчої групи по розкриттю вбивства Александрова” вивозила місцевих підприємців у лісосмугу. На свіжому повітрі один з бандитів, який називав себе старшим лейтенантом Левіним та представлявся найближчим помічником і довіреною особою слідчого Генпрокуратури Каліфіцького, погрожував жертвам зробити з ними те, що було зроблено з так званими „вбивцями Александрова”. Жертви все розуміли й вивертали кишені.

Довелося поближче поцікавитися постаттю Левіна та його статками. З’ясувалося, що, дійсно, у складі оперативно-слідчої групи Генеральної прокуратури України є такий собі мешканець Краматорська Олександр Михайлович Левін, 1978 року народження. В органи внутрішніх справ Левін прийшов у липні 1999 року на посаду помічника оперуповноваженого Краматорського міськвідділу УМВС України в Донецькій області. Але через лічені місяці — вже з грудня 1999 року — Олександр Михайлович став боротися з організованою злочинністю: спочатку помічником оперуповноваженого, а з 20 лютого 2000 року — на посаді оперуповноваженого в особливо важливих справах Краматорського міжрайонного відділу УБОЗ УМВС України в Донецькій області. „Помаранчева революція” застала Левіна на посаді оперуповноваженого відділу карного розшуку Краматорського міськвідділу міліції.

Знайомство Левіна з Каліфіцьким та включення його до оперативно-слідчої групи по „справі Александрова” призвело до настільки різкого покращення добробуту краматорського міліціонера, що Левін по кілька разів на рік став відпочивати за кордоном. Особливо подобаються Олександру Михайловичу курорти Анталії. Зокрема, влітку 2004 року Левін провів в Анталії 10 днів з 05.08.2004 (вилетів авіарейсом №629 „Харків-Анталія”) по 15.08.2004 (повернувся авіарейсом №630 „Анталія-Харків”). Влітку 2005 року Левін також 10 днів відпочивав у Анталії – з 14.08.2005 (вилетів авіарейсом №5591 „Харків-Анталія”) по 24.08.2005 (повернувся авіарейсом №5592 „Анталія-Харків”). В останньому випадку Левін відпочивав на курорті таємно, оскільки у відпустці не перебував і рахувався на службі, отримавши зарплатню за серпень 2005 року в повному обсязі.

Неважко було встановити, що ватажок краматорської банди й права рука слідчого Каліфіцького старший лейтенант Левін – це, дійсно, одна й та ж особа. Також з’ясувалося, що методи роботи Левіна не завжди зводилися до примітивного рекету. Сталий доход приносять крадіжки феросплавів зі сталеплавильного цеху Новокраматорського машинобудівного заводу. Власне, через інтерес до феросплавного „бізнесу” Каліфіцький і включив Левіна в склад оперативно-слідчої групи. А все почалося з того, що Левін, ще працюючи в УБОЗі, отримав інформацію, що мешканець Краматорська, такий собі Хаценко, щомісяця вивозить з території НКМЗ феросплави на суму в кілька сот тисяч гривень. Хаценко був затриманий, після чого отримав пропозицію, від якої не сміг відмовитися – і став працювати під міліцейсько-прокурорським „дахом”.

Але й це не все. До вступу на міліцейську службу Олександр Левін був бригадним в організованому злочинному угрупуванні краматорського авторитета Комара „Старе місто” – того самого ОЗУ, члени якого, за версією Каліфіцького, начебто й позбавили життя Ігоря Александрова. А пішов на службу в міліцію Левін через те, що з ОЗУ його вигнали (демонстративно „опустивши”) за крадіжку „общака”.

Втім, є в біографії Олександра Михайловича одна загадка. Як відомо, до лав атестованих працівників міліції мають прийматися чоловіки, звільнені в запас після проходження військової служби. Один з небагатьох винятків – старший лейтенант міліції Олександр Левін, у послужному списку якого вказано, що дійсну військову службу він не проходив, що підтверджено довідкою від 14.04.2000 №593 за підписом Краснолиманського міськвійськкому Ю.Єрьоменка.

Шляхом копирсання в архівах вдалося встановити, що, по-перше, Левін служив, по-друге, має якісь причини це приховувати, і, по-третє, про фальсифікацію його послужного списку достеменно відомо Малишеву й Білозубу. А саме: Левін проходив службу у Збройних Силах України з 25.05.1996 по 03.11.1997, військовий квиток МО №049631, виданий Краснолиманським МВК. Це підтверджується відповідним записом в акті медичного обстеження від 20.07.1999 №1310 військово-лікарської комісії при УМВС України в Донецькій області, правильність анкетних даних у цьому акті Левін ствердив власним підписом. Військовий квиток Левіна до середини лютого 2000 року перебував в УБОЗ УМВС України в Донецькій області, звідкіля був витребуваний Краснолиманським міськвійськкомом Ю.Єрьоменком (лист-запит Ю.Єременка від 15.02.2000 №256 на ім’я начальника УБОЗ УМВС України в Донецькій області В.С.Малишева) та знищений. Звертаємо увагу на дати: 15 лютого 2000 року військком Єременко направляє запит начальнику УБОЗ Малишеву, за пару днів Малишев позбавляється від військового квитка Левіна, після чого 20 лютого призначає Левіна оперуповноваженим Краматорського відділу УБОЗ. Мабуть, були у Володимира Степановича підстави для „доопрацювання” біографії свого підлеглого.

Маємо свою версію, чому саме Левіну став заважати військовий квиток. Прослуживши півтора роки оперуповноваженим УБОЗ, Левін пред’явив в Управління кадрів УМВС диплом про вищу освіту, згідно з яким він у 2001 році закінчив Краматорський економіко-гуманітарний інститут. У такому випадку поступати в інститут він мав би у 1996 році – тобто якраз тоді, коли насправді був у армії. Аби не ставити під сумнів майбутній диплом, керівництво й порадило Левіну домовитися з міськвійськкомом про знищення військового квитка.

З усією цією інформацією у серпні-вересні 2005 року я став оббивати пороги високого міліцейського начальства з вимогою провести службове розслідування щодо Левіна, тим більше, що факт його відсутності на службі під час відпочинку в Анталії був неспростовний.

Власне, прохання було два. По-перше, вжити заходи, щоби Левін припинив тріпати ім’я загиблого журналіста. Якщо вже бандитничає під проводом Каліфіцького, то нехай хоча б не каже, що робить це в рамках розслідування вбивства Ігоря Александрова. По-друге, я прохав забрати в Левіна службове посвідчення працівника УБОЗ, яке цьому бандиту, по-суті, подарував Білозуб, коли Левін переходив на службу з УБОЗ в карний розшук.

Левіна викликали „куда слєдуєт”, і поцікавилися, де він був у період з 14 по 24 серпня 2005 року. 6 вересня Левін пише пояснення, що за межі України він не виїздив, а свій закордонний паспорт загубив. На доказ цього Левін заднім числом, начебто 23.08.2005 (тобто, в той час, коли він перебував за кордоном), реєструє у ВГІРФО УМВС України в Донецькій області заяву про втрату свого закордонного паспорту. Насправді ця заява дійсності не відповідає (Левін перебував в Анталії в серпні 2005 року, маючи паспорт громадянина України для виїзду за кордон АК №422137), реєстрація цієї заяви була проведена шляхом підробки журналу реєстрації вхідної кореспонденції в канцелярії ВГІРФО УМВС України в Донецькій області. Після того, як виявився факт підробки, в УМВС в Донецькій області стали телефонувати з Генеральної прокуратури з вимогою облишити Левіна в спокої. Потім у Донецьк приїхав з погрозами Каліфіцький, вимагав у кабінеті начальника обласного УМВС не заважати розслідуванню „справи Александрова”, яке Каліфіцький проводить на пару з Левіним… Урешті-решт міліцейське начальство розвело руками, а мені було сказано, що для донецької міліції краще тримати в своїх лавах бандита, аніж лаятися з Генеральною прокуратурою.

Єдине, чого вдалося домогтися – Левін був переведений з Краматорська до сусідньої Дружківки. Після чого він зник. Ось вже півтора роки, як оперуповноважений відділу карного розшуку Дружківського міськвідділу Головного Управління МВС України в Донецькій області Олександр Михайлович Левін не з’являється на службі. Грошей (які йому справно нараховуються) не отримує, табельної зброї не торкається. А на всі спроби начальства його розшукати лунають грізні дзвінки з Генеральної прокуратури України.

Втім, нічого лихого з Олександром Михайловичем не трапилося. Під неусипним керівництвом слідчого з особливо важливих справ Генеральної прокуратури України Каліфіцького він продовжує працювати над розкриттям вбивства Ігоря Александрова. Результатом напруженої праці стало придбання Олександром Михайловичем нового автомобіля ВАЗ-2115 2006 року випуску (номер держреєстрації АН 6145 АХ) на додаток до двох автомобілів – ВАЗ-2109 і ВАЗ-2110 – які в нього вже були. Але хоча Бог трійцю любить, все ж таки хрест о чотирьох кінцях. І тому недавно старший лейтенант Левін прикупив четверту машину – Фольксваген Пасат V6. Мабуть, Каліфіцький премію йому видав за успішне розкриття вбивства слов’янського журналіста.

Треба також сказати, що Каліфіцький і Левін зробили певні висновки – тепер Левін вивозить підприємців у лісосмугу, не посилаючися на „справу Александрова”, а лише розмахуючи посвідченням працівника УБОЗ, яке забрати в нього так і не вдалося. І що найцікавіше – у лісосмузі Левіну допомагає член банди „Старе місто” на прізвисько „Данило”. Тобто, тієї самої банди, яка, за твердженням Каліфіцького, позбавила життя Ігоря Александрова й була начебто знищена зусиллями Генеральної прокуратури України. То ж у черговий раз постає питання – а кого ж Каліфіцький відправив на лаву підсудних?

Каліфіцький, „Что с лове?”

Про методи роботи оперативно-слідчої групи, яка в складі Каліфіцького й Левіна досі розслідує „справу Александрова”, може повідати циганський „авторитет” Юрій Богданов на прізвисько „Карась” – директор Краматорського автосалону по обладнанню автомобілів газобалонним обладнанням. В оперативних обліках Юрій Олексійович фігурує з 1995 року як комерсант організованого злочинного угруповання „17-а дільниця”. Але і йому не вдалося втекти від пильного ока оперативно-слідчої групи по „справі Александрова”, яка обклала його даниною (у протилежному випадку Богданов ризикував опинитися на лаві підсудних разом з братами Рибаками, Турсуновим і Онишком). Але просто отримувати щомісяця гроші Левіну здалося нецікавим, і він вирішив забрати в Богданова його бізнес. Мабуть, Каліфіцький напоумив. Переляканий Богданов став ховатися. Та хіба ж сховаєшся від оперативно-слідчої групи? Автор цих рядків виписав деякі SMS-повідомлення, відправленні з мобільного телефону Левіна (067) 625 23 52 на мобільний телефон Богданова

18.09.2006 Аренда за 2 месяца, срок прошел 15 сентября

27.08.2006 Заканчивай пиздеть, долги по аренде где, возьми телефон

02.08.2006 Заканчивай пиздеть, завози сегодня долги и аренду

27.07.2006 Не занимайся х#йней, где долги

25.07.2006 Ты будешь нормальным путем решать вопрос или будешь морозиться?

24.07.2006 Долги отдай и морозься

24.07.2006 Не надоело морозиться? Отношение к тебе точно такое. Деньги завези

21.07.2006 Юра, ты не морозься, у тебя телефон в руках, когда деньги?

16.07.2006 Что с лове?

14.07.2006 То, что пиздун, и так ясно, но и деньги нужны вчера, так что не морозься

15.06.2006 Деньги завези

14.06.2006 Не еби мозги, если машины не будет на этой недели, давай долги я возьму

сам и не морозься. До обеда 2 завези

04.04.2006 Когда лове?

Ну що ще можна розповісти про діяльність оперативно-слідчої групи? Наприклад, не байдужа ця група до політичних пертурбацій, що відбуваються у Вітчизні. На минулорічних парламентських виборах 2006 року викривачі вбивць (якщо це так, звісно) Ігоря Александрова забезпечили комп’ютерною технікою Краматорський виборчий штаб блоку Литвина „Ми”. Не за свої гроші, ясна річ – Левін трохи полякав місцевих підприємців, розповів їм про долю Онишка й Турсунова, показав посвідчення працівника УБОЗ, і гроші на придбання оргтехніки знайшлися. Ну а самого Левіна під час виборів не раз бачили в міському центрі зайнятості, де він роздавав агітаційну літературу.

Медведько, „Не надоело морозиться?”

Даремно думати, що Генеральний прокурор України Олександр Медведько не знає, чим займається очолювана Каліфіцьким оперативно-слідча група. По-перше, у Олександра Івановича особливе ставлення до „справи Александрова”. Це – як перше кохання. Якби не вбивство слов’янського журналіста, Медведько б і досі працював би в Донецькій обласній прокуратурі. Але ж пощастило людині – саме йому було довірена висока честь очолити штаб по розслідуванню гучного злочину. Саме він, Олександр Медведько, встановив, що вбивство журналіста вчинив сухотний бомж Юрій Вередюк. За цей подвиг професійного сумління Олександр Іванович не тільки був заохочений грошовою премією в розмірі місячного окладу, але й призначений заступником прокурора Луганської області. А вже з Луганська він попрямував у Генеральну прокуратуру України.

А, по-друге, йдуть пану Медведьку депутатські запити. Ось і народний депутат України Анатолій Наливайко — член Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування обставин і причин загибелі журналіста Г.Гонгадзе – шле Олександру Івановичу листи, просить роз’яснити, якими такими оперативно-слідчими діями переймається старший лейтенант Левін, прикомандирований до слідчого Каліфіцького? Цікаво народному депутатові, як могло таке трапитися, що слідство в справі давним-давно завершено, обвинувачені перетворилися на засуджених, а оперативно-слідча група продовжує працювати? Що вона шукає в Донецьких степах? Але мовчить Олександр Іванович, вважає нижче своєї гідності відповідати на депутатські запити. Бо, як брешуть злі язики, єдина тема, яку любить обговорювати Медведько, це „Когда лове?”

Володимир Бойко, спецільно для «ОРД»
"ОРД"

Andreï Loutchenko est un individu né en 1973 puis mort au début de la guerre civile en 2014. On sait qu'il est originaire de la région de Lvov et qu'il a été mobilisé puis mis dans le bataillon Batkivshina (printemps 2014), et participa aux premières batailles dans le Donbass. Il fut tué dans un accident survenu dans un parc de véhicules de la ville d’Artemovsk. Il fut écrasé par un véhicule blindé dans une fausse manœuvre et tué sur le coup, le 14 novembre 2014. Il servait comme opérateur d’artillerie. Il laissait une veuve et une fille, et fut enterré à Lvov par sa famille au cours de la journée du 26 novembre.. Au vu des circonstances de sa mort, il ne fut jamais médaillé ni honoré dans le culte morbide des « héros » de l’Ukraine.

Source pour Andrei Loutchenko.

https://velychlviv.com/lv[...]geroyamy-uchasnykamy-ato/

Сьогодні, 26 листопада, на Личаківському кладовищі поховали одразу двох Героїв – Андрія Юргу, який був добровольцем у батальйоні «ОУН» та Андрія Лучечка, який служив у 34-тій окремій механізованій бригаді.

Заупокійні Богосліжіння відбулися у Церкві святої Анни, у Храм Свв. Володимира і Ольги (вул. Симоненка, 5) та у Храмі святих апостолів Петра і Павла (вул. Театральна, 11).

Юрга Андрій Ярославович народився 15 квітня 1964 року. Закінчив економічний факультет Львівського національного аграрного університету. Вступив у добровольчий батальйон «ОУН». Також був членом Комітету підприємців Львівщини. Засновник і співвласником фірми “Ю-КОМ”. У Андрія залишилась дружина і 14-річний син. Загинув 23-го листопада під час артилерійського обстрілу в с. Піски на Донеччині.

Gennady Logvine est né en 1972 et mort en 2015. Il s'agit d'un homme qui est originaire de la ville de Borispol, près de Kiev, il fit des études professionnelles comme soudeur, puis travailla dans un atelier de chaudronnerie et ferronnerie. Il tomba sous le coup de la mobilisation et répondit à l’appel le 4 février 2015 Il fut versé dans le bataillon Batkivshina, servant au grade de sergent-chef, mitrailleur. Il fut tué le 13 août 2015, près de Zaïtsevo, non loin de Gorlovka, par un tir de lance-grenades des Républicains, qui tua également un autre soldat du bataillon. Il fut d’abord porté disparu, ses restes n’étant retrouvés que beaucoup plus tard (30 novembre). Il fallut effectuer une analyse ADN pour confirmer qu’il s’agissait bien de lui, et il fut enterré par sa famille dans sa ville natale (15 février 2016). Il fut décoré à titre posthume par le Président Porochenko durant la journée du 26 avril de la même année.

Roman Maïsteriouk est né en 1971 et est mort en 2014. Cet homme là est originaire de la région de Kirovograd, où il effectua des études supérieures dans une école de cadets de l’armée soviétique, et fut envoyé dans diverses garnisons, en Tchécoslovaquie, dans les pays baltes, à Leningrad, Dniepropetrovsk et d’autres garnisons en Ukraine. Par la suite, Roman Maisteriouk servit dans l’armée ukrainienne entre les années 1990 et 2010, montant les grades jusqu’à celui de lieutenant-colonel, puis prit sa retraite. Il se porta volontaire dans l’armée ukrainienne au début de l’invasion du Donbass par les bataillons de représailles durant l'année 2014 Il mis versé dans le 34e bataillon Batkivshina en tant que commandant de compagnie, et fut envoyé dans le Donbass. Il prit position avec son unité et installa un barrage routier près de la ville de Toresk. Il tomba dans une embuscade tendue par les Républicains, et son BTR fut touché par un projectile et prit feu. Il ordonna au conducteur de foncer et de poursuivre son chemin, mais il fut atteint par deux balles, l’une qui frappa son gilet pare-balles, la seconde qui le toucha au côté, il agonisa quelques minute et mourut dans le véhicule en fait au côté d’un autre soldat, le 21 juillet 2014. Il laissait une veuve et un fils de 20 ans, et fut enterré à Kirovograd. Il fut décoré par le Conseil régional de Kirovograd (26 août), puis médaillé à titre posthume par le Président Porochenko le 29 septembre de la même année. Une plaque commémorative fut installée dans son école durant la journée du 4 février 2015.

Vitaly Molozovenko est né en 1995 et mort en 2019. Cet homme là est originaire de la région de Kirovograd, d’une famille nombreuse, il fit des études professionnelles en soudure. Il s’enrôla volontairement dans le bataillon Batkivshina (à une date inconnue), et fut versé dans le peloton de reconnaissance avec drones. Il se trouvait en position dans les tranchées de Peski, non loin de l’aéroport de Donetsk, lorsqu’il sauta sur une mine dans une mission de reconnaissance, et fut tué sur le coup, le 13 juin 2019. Il fut enterré par sa famille dans son village natal (17 juin), laissant une veuve et un enfant en bas-âge. Il fut médaillé à titre posthume par le Président Zelensky durant la journée du 21 janvier 2020

Denis Natchosni est un individu qui est né en 1986 et mort en 2018. Cet homme là est originaire de la région de Kherson, il tomba sous le coup de la mobilisation et répondit à l’appel (8 février 2015). Il fut versé dans le bataillon Batkivshina, 3e peloton, 1ère compagnie, commandant d’un véhicule blindé, grade de sergent. Il fut envoyé sur le front du Donbass, puis démobilisé (avril 2016). Cependant, il signa un contrat dans l’armée ukrainienne (5 septembre), et servit dans différentes positions, à Artemovsk, Avdeevka, et passa ensuite sur les positions dangereuses de Peski, près de l’aéroport de Donetsk (14 juin 2017). Il fut engagé dans un violent combat, où l’un de ses camarades fut grièvement blessé par une balle explosive. Il le traîna vers l’arrière et un poste de secours (décembre). Il fut démobilisé suite à la fin de son contrat (8 mars 2018), et rentra chez lui pour se marier. Il eut la très mauvaise idée de signer un nouveau contrat d’enrôlement, retournant dans son unité (8 avril), le goût de la guerre et l’adrénaline du front l’avait déjà emporté au-delà des vivants. Il fut légèrement blessé d’une balle d’un tireur d’élite républicain, qui le manqua de peu, mais le même tireur d’élite, ou un autre blessa grièvement l’un de ses camarades, en essayant de lui venir en aide, il fut tué par le tireur, le 12 avril 2018, ayant fait 4 jours de son nouvel engagement. Il fut enterré dans son village durant la journée du 15 avril 2018 Il fut médaillé à titre posthume par le Président Porochenko durant la journée du 27 juin 2017,et une plaque commémorative fut installée dans son école le 7 décembre de la même année.

Vitali Petrovitch est né en 1981 et mort en 2014. En ce qui concerne cet homme il est né dans la ville de Tiraspol, en Moldavie à l'époque de l'URSS. Ses parents ont durant son enfance déménagé près de Kirovograd.. Il ne quitta pas la région, et tomba sous le coup de la mobilisation, et répondit à l’appel en 2014. Il fut mis dans le bataillon Batkivshina, servant comme ambulancier et infirmier. Il suivit le bataillon sur le front du Donbass, et se trouva pris dans un bombardement d’artillerie alors qu’il se trouvait à bord d’un BM-21 des insurgés, près d’un village non loin de la hauteur du Kourgan Gostroï Mogila. Il fut criblé d’éclats par une salve de lance-missiles GRAD, le 13 août 2014, et fut enterré par sa famille deux jours plus tard, laissant une veuve et une fille (15 août). La ville de Kirovograd le médailla à titre posthume (26 août), et un jour de cérémonie fut décidée dans la ville tous les 13 août. Il fut encore médaillé par le Président Porochenko à l'occasion de la journée du 14 novembre de la même année.

Vladimir Shichko est né en 1978 et mort en 2015. Cet homme est originaire de la région de Vinnytsia où il effectua des études secondaires, puis effectua son service militaire dans l’armée ukrainienne entre 1996 et 1998. Il retourna dans sa région natale, et tomba sous le coup de la mobilisation, répondant à l’appel (juillet 2015). Il fut versé dans le bataillon Batkivshina, grade de sergent-chef, chef de peloton. Il fut mortellement blessé d’un éclat d’obus à la tête, lors d’un bombardement sur la position de Zaïtsevo (14 novembre), Il fut évacué vers l’arrière, étant tombé dans le coma, et mourut quelques jours plus tard, le 19 novembre 2015, à l’hôpital militaire de Kharkov. Il fut enterré dans son village natal, laissant une veuve et une fille, et fut médaillé à titre posthume par le Président Porochenko durant la journée du 16 janvier 2016.

Sergeï Shpanko. Bon, lui était un officier étant né en 1977 et à l'heure actuelle toujours en vie. Il a été nommé dans le bataillon Batkivshina durant l'année 2014. Puis le mec monte en grades jusqu’à prendre le commandement du bataillon, grade de major au cours de l'année 2016, jusqu’à une date qu'on ne connait pas, mais il exerce possiblement encore son commandement. Il a été signalé comme un criminel de guerre, par le site Tribunal, étant donné qu'il avait fait bombarder des zones civiles de la région de Donetsk. Et ce sans objectif militaire ou raison.